250315В одному з палестинських монастирів жив старець, прикрашений благочестям життя і розумом. З ранніх літ і до 53-х років він ревно виконував чернечу обітницю, пройшов всі щаблі посницьких подвигів, багато працював та постійно вдавався до божественних піснеспівів і шукав повчань у божественних книгах. Але тут його стала спокушати думка: навряд чи є ще на землі чернець, який би став врівні з ним, отже, він досяг повної досконалості.

Коли такі думки сповнювали душу старця, йому з’явився ангел і сказав, що немає людини, яка б могла сказати, що досягла досконалості, і порадив ченцеві піти до монастиря, який стоїть біля річки Йордан, щоб там дізнатися, скільки шляхів ведуть до спасіння.
Зосима так і зробив. Він знайшов той монастир і лишився жити в ньому. Монахи цього монастиря служили Богові безнастанним співом, всенічною молитвою та постійною працею. На устах їх завжди були псалми і ніколи не можна було почути зайвого слова.
Був у тому монастирі звичай, заради якого Бог і привів туди Зосиму. Першого тижня Великого посту, причастившись за літургією Святих Таїн, монахи прощалися один з одним і просили в ігумена благословення на наступний подвиг. Після того, взявши трохи їжі, вони виходили в пустелю, де потім продовжували своє життя на самоті в постійній молитві. Так минав Великий піст, а за тиждень до Пасхи ченці знову збиралися в обителі, щоб урочисто відзначити це свято, ніколи не запитуючи один одного, хто і як провів час у пустелі.
Так вирушив до пустелі і чернець Зосима. Блукаючи пустелею, він постійно звершував молитовний подвиг, спав мало, їжі вживав ще менше. І чимдалі йому хотілося знайти хоч когось із подвижників, хто міг би надихнути його на подальший шлях.
Минуло двадцять днів, і якось, молячись, Зосима побачив праворуч себе мовби тінь людського тіла. Зосима спочатку подумав що то бісівське видіння. Став хреститися й молитися, але тінь не зникала, а повернувшись, він побачив нагу людину, геть зчорнілу від сонця, з вигорілим волоссям. Зосима з радістю кинувся до неї, бо ж давно не бачив не лише людину, а й звірину. Але вона кинулася втікати від нього, Зосима біг трохи швидше і, наздоганяючи втікача, гукнув:
– Навіщо ти втікаєш від мене, грішного старця? Почекай мене, негідного й немічного, ради надії воздаяння за твій подвиг. Дай мені благословення твоє.
Людина зупинилася і промовила:
– Авва Зосимо, пробач мені, я не можу постати перед тобою, бо я жінка і, як бачиш, роздіта. Але якщо хочеш дати мені своє благословення, то кинь мені якусь одежину, й тоді я звернуся до тебе з проханням.
Зосима перелякався – відкіля ця людина знає його ім’я, але подумав, що вона просто прозорлива, і кинув їй щось із одягу свого. Жінка як могла прикрила свою наготу і звернулася з проханням благословити її. У відповідь Зосима просив її про те ж саме. Жінка мовила, що швидше Зосима, який має священний сан, може молитися за неї, але з обов’язку послуху вона виконає його прохання. Ця подвижниця почала молитися так тихо, що монах не чув і не розумів слів, які вона промовляла, але, за якийсь час, побачив її на лікоть піднесену від землі – вона молилась, стоячи в повітрі. Побачивши таке, він упав на землю і єдине, що міг говорити – “Господи, помилуй”, думаючи, що то привид. Але жінка, піднявши його із землі, промовила, що не варто думати про привиди, вона просто грішниця, очищена лише святим хрещенням. Тоді чернець попросив її розповісти про себе і своє життя, не заради цікавості, а для того, щоб вона могла дати пораду йому, грішному, адже він і пішов до пустелі для того, щоб славити Господа, і якщо Бог звів їхні шляхи, то, значить, Йому це було угодно.
І жінка стала оповідати, що народилася в Єгипті, а коли їй виповнилося дванадцять років, зневаживши батьківську любов, вона пішла з дому до Олександрії. “Сімнадцять років, чи навіть більше, я здійснювала блуд з усіма, хто побажає, і не заради подарунку чи плати, а лише від похоті мого тіла. Я бідувала й голодувала, але завжди прагнула ще більше впасти в багно блуду.
Якось, під час жнив, я побачила багато людей, які прямували до моря. Спитала в одного з них, куди це вони йдуть. І мені відповіли, що йдуть на корабель, щоб плисти до Єрусалиму на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього. Я попросилася з ними на корабель, запропонувавши замість плати тіло своє. Хтось жахнувся, а хтось і спокусився на мою пропозицію. Що я тільки не робила на тому кораблі, а потім і в Єрусалимі, оповісти не можна. Я й досі думаю як це не розкрилася піді мною земля і не вкинула мене живою до пекла.
Нарешті настав день свята Воздвиження, а я все продовжувала спокушати юнаків і паломників. Але, побачивши, що всі йдуть до храму, пішла і я. Та, як не прагнула я, разом з усіма, увійти до храму, у мене нічого не виходило. Люди йшли собі, а мене, окаянну, якась Божественна сила не допускала. Три чи чотири рази намагалася я увійти, але, зрештою, залишилася сама у притворі, навіть порога не могла переступити.
Тільки тоді я збагнула, яка вина не дає мені побачити Животворче Древо Хреста Господнього. Світло спасительного розуму торкнулося мого серця й вказало, що мерзота справ моїх не дає мені увійти до храму. Тоді я стала гірко плакати та, побачивши на стіні ікону Пресвятої Богородиці, звернула до неї тілесні й душевні очі, вигукнула:
– Владичице Діво, я глибоко знаю, що не можу, нечиста і осквернена, дивитися на святий образ Твій. Буде правильним, якщо твоя цнотлива чистота зненавидить мене, гулящу. Але я чула, що Бог, народжений Тобою, для того і втілився, щоб закликати грішників до покаяння. Прийди ж до мене, яку залишили всі, на допомогу. Дозволь мені увійти до храму та побачити те Чесне Древо, на якому пролив Кров Свою за спасіння грішників Народжений Тобою. Тим більше, що від цього дня скверна блуду не торкнеться мого тіла і я піду туди, куди Ти поведеш мене.
Тепер уже ніхто не заважав мені увійти до храму і я сподобилась побачити Животворче Древо, зрозуміла тайни Божі й те, що Бог не відкине того, хто розкаявся. Впавши на землю, я вклонилася Чесному Хресту і трепетно поцілувала його. А тоді, вийшовши з храму, впала на коліна перед святою іконою Богоматері, дякувала Їй та просила вказати мені шлях до спасіння. Я почула, немовби здалеку, голос, який говорив мені, що коли я перейду через Йордан, то знайду там повний спокій.
Дізнавшись, які ворота ведуть до Йордану, я швидко пішла вперед. Хтось мені дав на дорогу три монети, на які я купила три хлібини. Цілий день я йшла і, коли вже сонце було на вечірньому прузі, дісталася храму Святого Іоана Хрестителя, де помолилася та, вмивши в Йордані своє обличчя й руки, повернулася до храму та причастилася там Найсвятіших Таїн Христових. З’ївши половину хліба та напившись води з Йордану, я заснула, а наступного дня рано-вранці перебралася на цей берег. Так я пішла до пустелі, де блукаю до цього дня, шукаючи спасіння від душевних і тілесних страждань, яке, сподіваюсь, надасть мені Бог.
Коли Зосима запитав жінку, скільки років минуло відтоді, як вона блукає по пустелі, та відповіла йому, що сорок сім. А на поживу спочатку їй знадобилися ті дві з половиною хлібини, які так скам’яніли, що вона харчувалася ними кілька років.
- Як же ти прожила стільки років і жодна спокуса не мучила тебе? – спитав Зосіма жінку.
- Повір мені, отче, – відповідала свята, – що сімнадцять років я прожила в цій пустелі і боролася зі своїми пристрастями, як з лютими звірами. Коли я бралася до їжі, то згадувала про м’ясо й вино, якого я багато їла і пила свого часу. Інколи у мене з’являлося бажання співати розпусних пісень. Тоді я проливала сльози і згадувала обітниці, які дала, йдучи в пустелю. Вогонь пристрасті раптом спалахував в мені, я падала на землю і не вставала день і ніч, поки Божественне світло не сходило на мене, відганяючи безсоромні думки. Тоді я дякувала Богородиці за допомогу в моїх стражданнях. Так було сімнадцять років, а потім сила Божа перетворила мою грішну душу і смиренне тіло. Нині мені не страшний голод і холод, бо харчуюся і вкриваюся тільки словом Божим, бо не хлібом єдиним житиме людина.
Коли чернець і свята прощалися, тоді жінка попросила його прийти наступного року і чекати її у Чистий Четвер біля обителі, не переходячи Йордану, і принести їй Святих Дарів, бо не причащалася відтоді, як пішла до пустелі. А ще просила не розповідати про неї нікому, аж поки Бог не візьме її від землі.
Через рік, коли братія, за звичаєм, пішла до пустелі, хворий Зосима залишився в обителі, а як надійшов день Тайної Вечері, чернець поклав до кошика чашу з Пречистим Тілом і Кров’ю Христовою, а також кілька сушених фініків, трохи вимоченої пшениці, вийшов з обителі і став чекати.
За якийсь час Зосима побачив на тому березі жінку і злякався, що вона не зможе здолати водну течію, але тут таки побачив, що вона йде по воді наче по суші, і хотів вклонитися їй, але свята гукнула, щоб він не робив цього, бо він священик і несе Святі Тайни.
Жінка, вийшовши на берег, попросила у нього благословення, помолилася, причастилася та попросила ченця, щоб він прийшов ще через рік, але вже на те місце, де вони вперше побачилися, бо так хоче Бог.
За рік Зосима знову пішов до пустелі, відшукав те місце, де вперше побачив преподобну, але, оглянувшись на всі сторони, він не помітив нікого та, відійшовши далі, чернець побачив святу… Вона лежала мертвою, склавши руки. Обличчя її було звернене на Схід, а над головою був напис: “Поховай, авво Зосимо, на цьому місці тіло смиренної Марії, віддавши прах прахові”.
Як же бути, – подумав Зосима, – як, немаючи лопати, викопати могилу? Але тут побачив величезного лева, який стояв біля тіла преподобної і лизав їй ноги. Тоді Зосима мовив звіру: “Велика подвижниця звеліла мені погребти тіло її, але я старий і немає у мене жодного знаряддя, а обитель далеко. Викопай же ти кігтями своїми могилу, а я поховаю тіло преподобної”.
Лев немовби зрозумів ці слова та передніми лапами викопав яму. Чернець прочитав молитву, зросив сльозами ноги святої та прикрив її тіло землею.
Прийшовши до монастиря, Зосима розповів братії про преподобну Марію. Всі дивувалися величі Божій і вирішили зі страхом, вірою та любов’ю шанувати пам’ять преподобної Марії Єгипетської, відзначаючи день її упокоєння.
Спочатку ту оповідь передавали усно, а потім святий Софроній записав її, щоб ті, хто прочитає і дізнається про життя блаженної Марії, догоджали Богові своїми благочестивими думками і трудами.